Всім смертям назло

Коли мені вперше принесли світлини з Яворівського архіву, я відразу впізнав багатьох: командира "Хмару"Білінчук Дмитро, провідників "Бориса" Легкий Григорій, "Сталя" Савчак Василь , "Сірого" Кулик Іван,, а ось самого себе — смішно казати! — не зумів. Але, гадаю, мене зрозуміють: від часу фотографування минуло понад 55 років, з яких майже половину я провів по тюрмах і під наглядом, а в УПА ми фотографувались доволі часто і багато. Я сам десь в 1950-51 рр. заховав пакет повстанських світлин і витягнув їх зі сховку на початку 1990-х. Практично всіх їх у мене відразу розібрали літератори та дослідники історії. Пам'ятаю лиш, що фотографували нас провідники Кулик Іван, ("Сірий"), Данилюк Назарій ("Перебийніс") і Білінчук Дмитро("Хмара"). На світлинах №№» 192-194 з Яворівського архіву я стою в групі справа. Здається, ці світлини робились у шешорських лісах 1946 р. На той час я вже був в охороні "Бориса" . Він стоїть в самому центрі.

Моя доля — типова для сотень галичан.
Я народився і виріс в селянській родині в с. Верхньому Березові. Не пам'ятаю років боротьби проти поляків, бо в моїй уяві поляки правили Галичиною від часу мого народження, хоч це й не так. В моє єство врізались постійні переслідування українського слова, будь-якої думки, що ми постійно відчували в школі, побуті, в читальні "Просвіти"... Я служив у польській армії, брав участь у польсько-німецькій війні, потрапив у німецький полон. Відробляв на заводах, а думкою линув в Україну. Повернутися туди вдалося щойно 1942 р.: мені дали короткотривалу відпустку, але в Німеччину я більше не вернув. На Гуцульщині йшли активні процеси формування УПА, потрібні були вишколені вояки, а я мав за плечима вишкіл не лише в теорії, а й на практиці. Спочатку потрапив до сотні "Скуби" Балагурак Дмитро, з якою провів декілька операцій проти німців та мадяр. В одній такій сутичці мене поранило, тому я лікувався. За той час "Скуба" став курінним, і мене після одужання зарахували в сотню "Маніва". Повернулися більшовики, сутички з ними траплялися ледь не щодня. 1945 р. мене поранило серйозніше: куля застрягла в лопатці (стоїть дотепер), тому я знову вибув з бойових лав. Після цього мене хотіли взагалі демобілізувати, але я відмовився. Із 1946 р. служив в охороні окружного "Бориса". Майже 5 років ми були з ним поруч; розлучила нас загибель провідника 20 жовтня 1950 р.
Ще 2 роки я перебував у складі різних боївок в підпіллі, і за сім років від останнього поранення смерть чигала на мене, але Бог її відводив. У 1952-му зрадник "Кіров" видав багатьох підпільників до рук МГБ, серед них — і мене. Слідство і побої завершились винесенням присуду смертної кари. Три місяці я просидів в "одиночці", очікуючи виконання вироку. Проте помер Сталін, і мені замінили попередній вирок на 25 літ каторги. 20 з них довелось відбути. За той час смерть також не раз дивилась в вічі — голод, хвороби, виснаження, непосильна праця, свавілля обслуги... Але я вижив. І свідчу зараз, що мої побратими — і нині живі, і полеглі на полях боїв і закатовані в тюрмах — за найвищий ідеал мали незалежну Україну, яку тільки мені судилось побачити. Заради цього вартувало жити, боротись і вірити всім смертям назло! Михайло СИМЧИЧ