Біографії

Коли я працював над встановленням осіб повстанців з Яворівського архіву, то отримав листа від п. Софії Лехицької (с. Микуличин Надвірнянського р-ну). Йшлося в ньому, що на світлині № 14, можливо, зафіксований її брат. У підсумку з'ясувалась хибність такого припущення (там сфотографовано Онуфрія Білінчука, рідного брата сотенного "Хмари"Білінчук Дмитро), але витяги з листа п. Софії вартує прочитати всім. Отож, їй слово.

На світлині №42 поруч з уславленим командиром ТВ-21 "Хмарою" стоїть симпатичний юнак в однострою. Було декілька варіантів його ідентифікації, розповідалися дуже різні долі... Його називали "Остапом", "Галайдою", "Верховинцем", дехто стверджував, що це Когуч Василь. Якби розповісти тут всі варіанти, читачі могли б зрозуміти, як нелегко вести пошук істини конспіративними стежками історії УПА. Але істина завжди одна, і в даному випадку її відтворила в березні 2002 р. п. Марія Антонюк (с. Камінне Надвірнянсько-го р-ну Івано-Франківської обл.), рідна тітка (сестра матері) повстанця Кузіва Василя , який походив з цього ж села.
Василь народився 7 жовтня 1927 р. в родині Івана та Євдокії і вступив в УПА у віці 16 років. Із 1943 р. до січня 1946 р. перебував у Чорному лісі, де командував славної пам'яті полковник "Різун". Але як земляк Мельника Петра-"Хмари" з перших місяців служив в охороні командира куреня "Дзвони". У Чорному лісі нарекли Василя "Галайдою", а коли "Хмара" перейшов командувати ТВ-21, там теж був "Галайда" Мельничук Іван,— знаменитий командир чоти, який походив з Волині і перейшов до УПА від партизан Сидора Ковпака. Тому командир ТВ змінив псевдонім свого охоронця на "Базь" (так Василя в дитинстві кликали батьки).

Було б дивно, якби серед масиву фотографій, що збереглися в гуцульській землі с. Яворів не було тих, хто народився, виріс та вступив тут до УПА. І вони є: "Вільха" Столащук Петро (№ 8), "Шагай" Столащук Василь(№ 13), "Лужок" Столащук Федір (№ 31), "Черемха" Шкрібляк Василь(№ 37)... Всі загинули за волю України. Цікава за своєю композицією світлина №62: двоє в кашкетах позують перед фотоапаратом, а третій виглядає з-за дерева. Він невідомий, а ось правий (з далекоглядом на грудях) — то "Шагай", Василь Столащук. Лівий (з гуцульським інкрустованим ножем на ремені) — Копчук Василь, син Никифора. На присілку Плоский, недалеко від місця віднайдення архіву, живе його старенька незряча мати Марія. Як нелегко писати ці рядки!

Містечко Жаб"є Станіславської області (нині Верховина Івано-Франківської )має багато присілків. Ільці- один з них. Жила там родина Дмитра та Євдокії Білінчуків. Була помірно заможною: мали пару коней, кілька корів, трохи землі. А ще — п'ятеро дітей: одну дочку і четверо синів. . За мірками більшовиків, Білінчуки були куркулями, тому в травні 1941-го їх всіх виселили в Красноярський край. Майно конфіскували. Були б забрали й хату, але завадила війна, яка розпочалася через місяць. Врятувався тільки старший син Дмитро (1919 р. н.), бо на момент депортації його не було в хаті. Переховувався в лісах. Коли прийшли німці, хотів було вийти з підпілля, але переконався: ці нічим не кращі за москалів. Налагодив стосунки з ОУН і "зник" з поля зору односельчан.

На світлині № 188 з Яворівського архіву УПА першим зліва у другому ряді з апаратом на колінах сидить повстанський фотограф. Зрозуміло, що в цей момент фотографував хтось інший, але факт є фактом — Гаргат Іван, син Онуфрія, перебуваючи в лавах УПА, ніколи не розлучався з фотоапаратом.
...Він народився первістком 1923 р. у згодом багатодітній родині (с. Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) і виростав у загалом небагатій сім'ї. Сестри Марія і Марта, брати Василь, Михайло, Микола і Федір живуть донині, розкидані долею по світах...

Кромішньої ночі у вікно п. Емілії хтось нагло постукав. Господиня здригнулась і веліла дітям лізти на піч. Недавно її чоловіка заарештували за підозрою в співпраці з підпіллям, отож нічний візит не віщував нічого доброго. Коли діти збилися в купку і накрились за комином ліжником, неохоче відчинила двері. У хату ввійшов юнак в однострою, промоклий до нитки. Насамперед почав витирати свій "дехтяр" (так повстанці називали російський ручний кулемет Дехтярьова ДП-27). Обличчям прибулого текли чи то сльози, чи дощівка, але очі його не плакали — вони горіли несамовитим вогнем, і від того погляду ставало незатишно і лячно.

На фотографіях з архіву УПА я впізнав Галину Кузьменко — свою однокласницю. Коли в газеті "Шлях перемоги" побачив світлину № 35, то не повірив своїм очам: на ній вона у військовому вбранні. Сумнівів не було жодних. Я кинувся розшукувати адресу своєї знайомої, аби написати листа, але десь її загубив. Добре пам'ятав, як зайти в її однокімнатну квартирку в Києві поблизу станції метро "Чернігівська", та ось назви вулиці і номера будинку пригадати не міг. Нарешті влітку 2000 р. приїхав до столиці, підійшов до знайомих дверей... Але було запізно: Галина Кузьменко померла в червні того року, забравши з собою таємницю повстанських світлин. Тому я розповім, про що довідався від неї далекого вже 1992-го в цій скромній кімнатці золотоверхого Києва, а також те, що добре знаю сам.