Василь Гуменюк "Яворівський фотоархів УПА". Вступ

Гуцульське село Яворів Косівського району Івано-Франківської області розташоване в самому серці Карпат.Його знають за народними промислами — різьбою та ліжникарством, а також як культурний осередок: тут бували Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська... За свою понад 300-літню історію (перша письмова згадка 1694 р.) бачив Яворів чимало подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за волю й незалежність. Його лісами та плаями ходили опришки, на горі Стоянові було місце їх постою. Повертав сюди сам Олекса Довбуш, і документи засвідчують, що в його ватазі були мешканці Яворова. У роки Першої світової війни немало яворівчан входило до підрозділів УСС, зокрема знаменитої Гуцульської сотні, а в період польської займанщини в селі функціонував аматорський колектив "Просвіти". Самодіяльні актори ставили на сцені місцевої читальні вистави класиків української драматургії, пропагували здоровий спосіб життя, утверджували національну свідомість. Більшість з них стали згодом вояками та зв'язковими УПА, членами революційної ОУН. Щонайменше 40 яворівчан воювали в лавах повстанців, і за це десятки родин було виселено за Урал. Більшість повстанців загинуло в боях, мало хто з депортованих вернувся до родинних осель...
Із 1950 по 1990 рр. про цю сторінку яворівської історії говорилось пошепки, хоча багато хто знав місця криївок і постоїв, пам'ятав переможний бій повстанського куреня з опергрупою НКВД на присілку Черленому, проходи сотень "Недобитого" Матвіїв Юліан , "Скоби" Балагурак Дмитро, "Хмари" Білінчук Дмитро та інших славних командирів. Пам'ять про це старанно знищувалась впродовж десятиліть комуністичного владарювання, і здавалось, що все затерто і забуто.
Але чого не могли зберегти люди, те до слушної години переховувала земля. 24 червня 1999 р. на віддаленому присілку Липному родина Кіщуків знайшла великий фотоархів УПА. Василь та Ганна Кіщуки, родом із сусіднього села Річки, придбали помістя в Яворові на початку 80-х. Воно належало колись Палію Мицканюку. За причетність до підпілля в кінці 40-х Палія засуджено, його дружину виселили, і більше до свого дому Мицканюки не повернулись. Нові господарі освоювались на купленому обійсті: відремонтували хату, стайню, оборіг; дійшла черга й до старої возниці (діал., сушарка) — вона прогнила та обвалилась. Залишалось розібрати, винести геть і спалити залишки непридатної для користування прибудови. Так і зробили. Того червневого дня п. Ганна довершувала справу: загрібала рештки уламків, вирівнювала сапою горбики землі. Раптом під металом дзенькнуло скло — у грунті стирчали вершки двох банок. Із деяким острахом господиня вийняла їх звідти і стала з цікавістю оглядати знахідку. В одній посудині був темний порошок, а в другій -якісь незрозумілі пластинки. Коли зійшлася вся родина, Петро Кіщук, тоді ще учень місцевої школи, розбив банку з незрозумілим наповненням. На призьбу посипались негативи різних форматів. Хлопець взяв до рук декілька з них, подивився проти неба і промовив: "Це, мабуть, повстанці. Бачу тризуби на кашкетах..."
На сімейній раді вирішили заховати знахідку, але того ж дня Ганна Кіщук пішла на прийом до місцевого стоматолога Вепрука Василя. В очікуванні дії знеболюючого вона розповіла про незвичайну пригоду на своїм обійсті. Лікар порадив віддати знайдену збірку негативів кваліфікованому фотографу, аби виготовити відбитки — можливо, там є хтось з яворівчан, чиясь родина... Таким фотографом виявився автор цих рядків.
Одержавши неоціненний скарб з благородних рук Кіщуків, я насамперед подбав про консервацію матеріалу відповідно до вимог фотосправи, а тоді виготовив повний комплект світлин. Ніколи не забуду першої з них, згодом вона отримала № 188: у червоному світлі фотоліхтаря виринала група повстанців при зброї з добрими благородними усміхненими обличчями. Затамувавши подих, я вдивлявся в кожне з них і марно намагався впізнати когось знайомого, але всі вони раптом стали рідними й близькими. "Хто з вас вижив, хлопці?!" — кричало все моє нутро. Я провів у лабораторії всю ніч, виготовив десь півсотні фотографій, але так нікого й не впізнав.
Постало питання: а що ж робити далі? Віддати знахідку? Але кому? З комплектом фотографій прийшов до голови Косівського Братства ОУН-УПА Петра Підлетейчука-"Спартака". Друг "Спартак" порадив якнайширше популяризувати віднайдене в засобах масової інформації, а далі видати його окремою книгою. А передусім — робити все можливе, щоби ідентифікувати сфотографованих вояків УПА.
До цього часу вдалося багато чого з'ясувати, зокрема, впізнати 50 осіб.