Хто ж був автором світлин архіву?

На це запитання є часткова відповідь. Як уже згадувалося в розділі 2, на двох світлинах є юнак з фотоапаратом "Zeiss Ikon" на формат 4,5 х 6 см. Цього повстанця звали "Липкевич", а його справжнє ім'я Гаргат Іван. Родом він зі села Іваниківки (Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). На Гуцульщину потрапив разом з командиром ТВ-21 "Хмарою" ( Мельник Петро) в 1946 р.; в 1953 р. захоплений МГБ і, мабуть, закатований на слідстві чи в тюрмах. В архіві є 12 негативів формату, який видавав апарат "Липкевича" (№№ 109-120) і враховуючи те, що на жодному з них нема його самого, можна з великою достовірністю говорити, що їх автором був саме Гаргат Іван .

У "Літописі УПА" (т. 4, с. 56-59) у своїй згадці "Бій у селі Гринівці" Кармелюк розповідає про старшого вістуна "Липкевича", який, повернувшися з розвідки, звітує про її результати командирові "Хмарі" Мельник Петро) . Було це 22 червня 1945 р., тоді і "Хмара", і "Липкевич" були ще в ТВ-22 "Чорний ліс". Нема сумніву, що у згадці йде мова про підпільника, який був одним з фотографів ТВ-21 "Гуцульщина".
Другим фотографом був сотенний "Хмара" — Білінчук Дмитро. Хоча це рішуче заперечував його брат Михайло, на користь припущення свідчить факт наявності кобури від фотоапарата в "Хмари" на трьох світлинах архіву, а також прямі свідчення багатьох учасників підпілля (Юрія Паєвського, Євдокії Шкондеюк, Михайла Симчича, Володимира Яким'юка, Івана Мельника). Водночас той факт,
що саме Білінчук Дмитро найчастіше зустрічається на світлинах з-поміж усіх повстанців, зрозуміло, що в ТВ-21 "працював" й інший фотограф. А ось "Хмарі" можна впевнено приписати авторство лише однієї світлини— № 122. Бо на наступній (№ 123) він сам сидить на місці "Недобитого" Матвіїв Юліан, а всі решта знаходяться на тих самих місцях. (Про те, що автором світлин №№ 200 і 201 є "Хмара", твердить Мельник Іван,, який там зафіксований).
Симчич Михайло-"Байда" засвідчує, що фотографував і навіть виготовляв світлини сотник "Сірий" ( Кулик Іван,). Зокрема, друг "Байда" вважає, що "Сірий" є автором світлин №№ 191-194.
Василина Петріянчук розповіла, що багато фотографував і "Перебийніс" ( Данилюк Назарій). її свідчення підтверджує Юрій Паєвський. На жаль, нема жодних підстав "приписати" авторство якогось негатива архіву конкретно "Перебийносу" Данилюку Назарію, але, мабуть, чимало сюжетів фотографував саме він.
На одній з найкращих світлин архіву, № 188, зафіксовані три фотографи: "Липкевич" Гаргат Іван, "Хмара" Білінчук Дмитро і "Перебийніс" Данилюк Назарій. Можна припустити, що цей сюжет фотографував "Сірий" Кулик Іван,, але низка ознак робить таке малоймовірним. Михайло Білінчук твердить, що в боївці його брата Білінчука Дмитра -"Хмари" був невідомий фотограф і що саме він є автором більшості (і саме найкращих) сюжетів Яворівського архіву. Так воно, мабуть, і є. На користь останнього припущення говорить також факт доброго збереження негативів впродовж не менше 45 років у землі — підготувати загалом тендітний матеріал до такого випробування міг лише справжній професіонал. Спробуємо реконструювати його образ останніх місяців підпілля на підставі окремих сюжетів і розповідей про ситуацію на Гуцульщині Юрія Паєвського-"Жука" і Петра Підлетейчука-"Спартака".

Я змалку мріяв фотографувати: Клац! — І навіки зупинилась мить... Кривавий місяць зирить на Карпати. Непевна тиша. Сотня мирно спить. Мені ж не спиться. Бій сьогодні мали й, окрім трофеїв — зброї та гранат, В есесівця убитого забрали новеньку "Лейку", фотоапарат.
1952 рік. Лави збройного підпілля ОУН, які ввібрали в себе не лише старих членів Організації, але й тих, хто був в УПА і залишився вірним Клятві, рідіють, однак, попри нечувані репресії, виселення безборонних родин та засилля агентури, Підпілля на Гуцульщині не лише існує, а й живе повнокровним життям. Ведуться хроніки подій, розповсюджуються листівки та комунікати, відозви до населення, трусяться від страху представники окупаційної влади вкупі з лакизами — підрозділами МГБ. Окрім фіксації подій на папері, працює в Підпіллі також свій Фотограф. Вже понад 6 років знімає він різні події, виготовляє контактним способом невеличкі світлини, які роздає вірним друзям, а негативи — як строго секретну інформацію — носить зі собою в похідній сумці. Востаннє він фотографував на постої в Бабині наприкінці літа 1951 р., весною вийшов з криївки продовжувати свою справу.
Днями їх боївку викликав на зв'язок новий окружний провідник "Кіров", який ще недавно очолював СБ. Окружним він став після загибелі в бою сотника "Сірого" Кулик Іван, , що сталося в листопаді 1951 р. десь біля Коломиї. Фотограф знав, що "Кіров" не дозволяє використання апаратів, отож на ту зустріч він не взяв ні "Цейса", ні негативів. І добре зробив, бо охоронці "Кірова", до речі зовсім невідомі повстанці, ретельно обшукали прибулих з метою виявлення компрометуючих матеріалів. Не знайшли нічого, але окружний роздав прибулим свій перший комунікат. Йшлося в ньому, що у лавах підпілля діє ретельно замаскований агент, який видає секрети большевикам, а тому треба бути особливо пильними. На тому й розійшлися. Ніяких оперативних завдань "Кіров" не дав, лише вказав явки і паролі та призначив нову зустріч на червень.
Після повернення на місце постою, кущовий провідник відкликав Фотографа набік. "Знаєш, — сказав з відтінком жалю, — а "Бомба" Лукинюк Микола, і "Сокіл" Довганюк Дмитро загинули, причому в схроні, про який знав лише окружний провідник. Минулого літа ти їх фотографував, правда?"
Фотограф здригнувся. Він добре знав станичного "Бомбу" Лукинюк Микола, як і те, що зимував старий з дружиною. Значить, загинула й вона, чи може захоплена живою? Але до чого гне кущовий — чи мо' підозрює його в зраді?! Але ж він фотографував ту групу не біля схрону, а на постої. До того ж, окрім "Бомби" Лукинюк Микола, та "Сокола" Довганюк Дмитро, там були ще й окружний Буковини "Недобитий" Матвіїв Юліан і станичний району "Ненаситець" Палинюк Василь, але вони живі!.. "Та ні, я тебе не підозрюю, — вгадав його думки кущовий. — Ти ось що, — він задумався, — зроби ті знимки, а ще сфотографуй нас. Хай буде пам'ятка. Кліші маєш?"
Кліші чи, як їх називають москалі "пльонкі" у Фотографа якраз і закінчилися. Був, правда, ще рулончик німецької "Арео", та він зберігався так довго, що навряд чи буде з нього хосен. "Ну тоді відкладемо знимкування до липня" — якось приречено мовив кущовий, і більше про фотографії вони не говорили.
На постої Фотограф вийняв свій надійний "Цейс" зі сховку, обмотав його тканиною, всунув у кисет з телячого димала і заховав у букове дупло. "Роздобуду кліші і заберу. А так навіщо він?" — подумав. Але що робити з негативами? Що буде, коли їх виявить охорона "Кірова"? Ці думки мучили Фотографа, але розлучатися зі скарбом, який він збирав так довго не хотілось, то він загорнув негативи у папір і заховав їх до потайної кишеньки ранця.
Минули квітень і половина травня. Із терену почали надходити недобрі новини. Повстанці, які йшли на зв'язок, пропадали без сліду. Із їхнього куща зникли двоє, і не виглядало, аби вони зрадили, бо місця постоїв не прочісувались облавниками. Загалом, останнім часом МГБ ніби впало в сплячку: нема рейдів, стрілянини... А напруга в підпіллі наростає. Хто він, невирахуваний зрадник?
Днями їхня група мала зустріч із закарпатцями. їх — двох бойовиків — привів друг "Карпатський", а сам кудись відлучився. Казав, що прийде післязавтра на конспіративну хату. Але в умовлений час вони "Карпатського" не знайшли. Зате була записка. Дивна така: "Я роздивився і все зрозумів. Тут твориться щось неймовірне. Підозрюю вас усіх. На зв'язок не вийду. Якщо розшукуватимете мене самі, то буду відстрілюватися, як від ворогів". Вони здивовано переглянулись між собою, але не могли дійти до спільного висновку. Вони вірили один одному, і цим закарпатцям також. А ось в душі фотографа зародилась тривога. Вона зростала з кожним днем, годиною, хвилиною.
"Треба ховати негативи!"— вирішив він остаточно. Роздобув дві скляні банки, одна мала добрий корок. До іншої він зробив корок з дерева — сюди вклав записку і деякі документи. Але куди це заховати? У дупло до фотоапарата? Ні, ненадійно.
Він думав про це на стійці, коли побратими спали, щодалі переконуючись: навряд чи він до них повернеться. На серці було невимовно скрушно, але він вже давно присвятив життя Україні. Не хотілось, аби з вітром йшла його праця...
І Фотограф придумав. На присілку Липному в с. Яворів , неподалік постою, залишилося пусткою обійстя Палія Мицканюка. Його як учасника підпілля схоплено й засуджено на тривалий термін два роки тому. Хату і обійстя пограбовано до нестями, винесено все, що можна— більше москалям тут робити нічого. Можливо, через років десять повернеться Палій. "Возниця в нього вже стара. Закопаю під нею. Може, колись знайдуть — це ж не дупло," — подумав Фотограф. У глибині душі жевріла надія: "А може і я сам?.."
Зробив усе потай від товаришів. А тоді зібрав рештки невикористаної плівки, порізав на кусники і підпалив. Целулоїд спалахнув, неначе порох. "Ти що робиш?!"— налетів на нього кущовий. Побратими здивовано дивились на купку чорного перегару, з якої йшли їдкі випари.
"Я спалив фотоархів, — приречено мовив Фотограф і додав: — Небезпеч¬но його зберігати. Знайдуть— знатимуть все про наш відтинок..."
"А я думав, ти гільзи випалюєш на запальнички, — пожартував кущовий. — Загалом, ти правильно вчинив. Я давно думав про це, але не наважувався сказати. Та й окружний не любить фотографій..."
Тепер Фотограф був спокійний: архіву шукати не будуть. Ні СБ, ні МГБ. Чи під тортурами, чи по добрій волі його товариші підтвердять: кліші згоріли. Якщо треба, то покажуть і місце.
Настав червень 1952 р., а з ним і термін виходу на зв'язок. Група Фотографа прибула у Шешорські ліси і переконалась у правдивості весняного комунікату окружного провідника: агент МГБ дійсно оплутав своїми щупальцями підпілля Гуцульщини. І був тим агентом сам окружний провідник Коломийщини "Кіров", який зрадив побратимів та ідею. Але таємницю повстанського архіву негативів зберегла земля. 24 червня 1999 р. вона відкрила її Україні.
Нащадки, гляньте на обличчя наші І за помилки строго не судіть. Впізнайте рідних — ваших і не ваших, Й фотографа в молитві пом'яніть
— сказав би, можливо, повстанський Фотограф. Запрошуємо ознайомитися з результатами його жертовної праці.