Провідник "Сталь". Погляд побратимів і противників

Серед світлин Яворівського архіву УПА є декілька (№№ 54, 96-99), на яких зафіксовано окружного провідника Буковини "Сталя" ( Савчак Василь). Він народився 1922 р. неподалік Івано-Франківська (с. Ямниця Тисменицько-го р-ну). У рідному селі навчався в народній школі, пізніше — в Станіславській гімназії. Був відмінником. Гімназистом вступив до ОУН. Коли 1939 р. прийшли "перші совіти", за завданням Організації став секретарем комсомольської організації і... обласним провідником юнацтва ОУН. У роки німецької окупації активно розбудовував структури ОУН-УПА. Поранений 1944 р. в сутичці з німцями, але незабаром повернулися "другі совіти", тож про відпочинок і належне лікування не могло бути й мови. У 1945-му його призначили окружним провідником Буковини, і до загибелі в нерівному бою 20 жовтня 1950 р. "Сталь" керував боротьбою з більшовицькою владою в Чернівецькій області. Керував за всіма правилами військового мистецтва, за що був нагороджений спочатку Бронзовим (1945), а пізніше й Срібним Хрестом Заслуги (1948).
Я багато років працювала секретаркою провідника "Сталя" . В умовах глибокого підпілля, постійних передислокацій і безперервних боїв Савчак Василь залишався не лише вимогливим керівником, але й чуйною та лагідною до побратимів людиною. Вони відповідали йому взаємністю. Зі шкіри пнулися енкаведисти, аби "прилаштувати" в оточення "Сталя" агента чи провокатора, але цього їм так і не вдалось. Відданий ідеї незалежної України провідник "Сталь", будучи важко хворим на серце, ні на хвилину не допускав сумнівів у правильності обраного шляху. Був надзвичайно освіченим і начитаним, носив зі собою різні книги, у вільні хвилини читав сам та рекомендував читати іншим. На світлині № 96 провідник не позує для фото — таким він був на постоях у хвилини перепочинку від справ. Під час зимівлі в криївці 1948-49 рр. (нас було 11 осіб, з них троє жінок) часу було доволі, і провідник наказував мені читати вголос "Мазепу" Богдана Лепкого, а також "Холодний Яр" Горліса-Горського. У криївці ми мали радіоприймач, і "Сталь" слухав німецькі передачі або "Голос Америки" польською мовою (українські й російські тоді нещадно глушили). Багато писав різних документів, а також новели, штудіював... твори Леніна. На жаль, написане "Сталем" якщо не загинуло, то зберігається десь у землі. 1950 р. великий буковинський архів "Сталь" велів закопати в потаємному місці. Де — мені не сказав...
А чи є відомості про "Сталя" з, так би мовити, "протилежного боку"? Як не дивно, але є. У книзі колишнього офіцера МГБ Миколи Соколенка "Іскри не гаснуть" (Ужгород: "Карпати", 1972, наклад 65 000 прим.!), присвяченій, в основному, загиблим в боях з УПА колегам автора-яничара, про "Сталя" написано дуже багато. Зрозуміло, що як про "бандита", "ґвалтівника" та... алкоголіка-професіонала. Залишимо ці "одкровення" на совісті автора (через серцеву недугу Василь Савчак взагалі не вживав спиртного), а звернемося до повідомлень про втрати каральних органів у боях з "бандитами". У найкращих традиціях імперської мемуаристики, ніяких даних щодо загибелі рядових не наведено. Складається враження, що з боку червонопагонників втрат не було взагалі, аж ось доходимо до місця, де описано бій коло гори Кам'яної Багачки. У ньому загинули капітан Большаков і два майори — Меняшкін та Новожилов. Лише через декілька сторінок натрапляємо на інформацію, що опергрупи, керовані цими офіцерами, повинні були вийти на умовлене місце у визначений строк, але так і не з'явилися...
Наприкінці книги, прославляючи "подвиги" енкаведистів і безперервно клянучи "кривавого ката Сталя і його посіпак", відставний майор КГБ впадає в меланхолію, перелічуючи загиблих "колег" у чині не нижче від лейтенанта. Це переважно начальники райвідділів НКВД-МГБ, керівники опергруп та інші "достойники", з подачі яких вивозились в Сибір родини й цілі села. Коли виписати їхні прізвища, набереться добрий аркуш. Ось деякі з них: лейтенанти Жерновий, Мельников, Іванов; старші лейтенанти Климович і Філіпов; капітани Голубець і Трифонов... За їхніми спинами— генералітет і необмежені ресурси імперії, а проти них — вчорашні селяни без спеціальної військової освіти з випадковою трофейною зброєю. І як би не кляв яничар Соколенко окружного провідника Буковини "Сталя", перелік втрат з боку карателів однозначно засвідчує: ватажок повсталого народу був талановитим тактиком і стратегом. Без таких даних неможливо вести понад 5 років партизанську війну без елементарної підтримки зброєю, боєприпасами, ліками. Мир душі Твоїй, друже Провіднику!
Р.8. Марія Шпільчак (з дому Мицько), двоюрідна сестра Василя Савчака, народилася 2 травня 1920 р. в с. Ямниці. Перебувала в підпіллі в 1946-1955 рр. На Буковині мала псевдонім "Марійка", а в Галичині — "Оришка". Це людина незвичайної долі. 1948 р. одружилася зі зв'язковим "Сталя" Миколою Корженівським, що був родом з Житомирщини (с. Огіївка Ружинського р-ну). У березні 1949 р. в них народилась дочка, яку вони на деякий час залишили на догляд одній жінці, а та без відома батьків здала дитину до дитбудинку в Чернівцях. 1952 р. Микола Корженівський ("Коля") загинув у бою з опер-групою МГБ (с. Рунгури Коломийського р-ну), а його дружина переховувалась ще до 1955 р., після чого прийшла "з повиною" у зв'язку з черговою амністією. Відразу розпочала пошуки дочки, які не закінчилися успіхом. Єдине, що їй вдалося з'ясувати, так це ім'я дитини, під яким її записали в дитбудинку: Ровенкова Совєта Михайловна.
Зараз п. Марія проживає в Івано-Франківській обл. (с. Ямниця Тисменицького р-ну вул. Коцюбинського, 8). Від другого шлюбу має прекрасну дочку Марію, але була б невимовно рада, якби відгукнулась її перша дитина, а також хтось з родини Миколи Корженівського, бо до того часу із Житомирщини поверталися листи з поміткою "адресат відсутній"...Марія ШПІЛЬЧАК-МИЦЬКО