Збережений матеріал з архіву Василини Русинюк /АВР/

Як сказано вище , Василь Рибчук, передаючи Юрію Вепруку-"Запорожцю" світлини, збережені Василиною Русинюк, залишив у себе 9 дублікатів. У 2000 р. він надав їх для опрацювання упорядникові цього альбому. Відразу з'ясувалося, що дві світлини — це аналоги фото №№ 11 і 65 Яворівського архіву негативів, а сім — принципово інші, тобто виготовлені з невідомих негативів.

Особлива цінність збереженого п. В. Рибчуком полягає в тому, що, по-перше, це відбитки, виготовлені безпосередньо повстанським фотографом, і, по-друге, всі вони мають написи на звороті, в т.ч. й дати.
Із технічного погляду, всі названі світлини виготовлені контактним способом (розмір 6x9 см) на глянцевому фотопапері сорту "картон", збережені більш-менш добре, хоча деякі мають незначні тріщини, а одна — жовтуваті плями. Зважаючи на їх поважний "вік" (52 роки) та умови зберігання, констатуємо факт професійного підходу до їх виготовлення (належна фіксація, старанна промивка). Отож, їхнім автором був справжній професіонал. На одній з них — портрет дівчини-гуцулки в національному одязі. Вірилося, що вона повинна бути живою, тому залишок архіву Василини Русинюк було опубліковано в "Тижневику Галичини" (27.07.2000, № 345) під назвою "Хто вони? П'ять світлин з архіву зв'язкової УПА". Матеріал завершувався запрошенням відгукнутися зафіксованим на фотографіях, і такий відгук прийшов. Написала Василина Петріянчук (с. Стебні Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). У листі вона повідомляла, що знає всіх з цієї серії світлин, а також автора, місце і час фотографування.
...То був перший лист, в якому зголосився живий учасник підпілля з повстанських світлин, отож я не просто їхав, а летів до села над Білим Черемошем. "Василина Петріянчук? — уточнила подорожня. — та ось, вона якраз іде". До нас наближалася літня жінка з привітними добрими очима. Я одразу її впізнав за фотографією півстолітньої давнини, а вона мене — інтуїтивно. Ми розцілувалися.
Перехожі здивовано дивилися в наш бік. Василина запросила до своєї хати обіч дороги і без додаткових балачок повела мову про вже далекі дні своєї юності. Передаю їй слово.
"Я, Домнюк Василина (за чоловіком Петріянчук), дочка Петра, народилась 6 лютого 1929 року в с. Стебнях. Окрім мене в батьків було ще троє дітей. Ми мали середні достатки, але брали активну участь в роботі сільського осередку "Просвіти", мали багато книжок з історії України. У роки війни мій старший брат Григорій вступив в ОУН, пізніше— в УПА. 18-річним юнаком прилучився до бойових дій проти німців. Одного разу здобув неабиякий трофей — пістолет "Вальтер" та модерний автомат (штурмову гвинтівку 810-44 — В.П.). Після цього його призначили ройовим. В УПА перебував і наш зять, чоловік старшої сестри Ганни, тож, коли мені виповнилося 16 років, батько не став заперечувати проти мого вибору прилучитись до повстанського руху.
1945 р. в селі поновилася радянська влада, вся повстанська робота велась в умовах глибокої конспірації. Мені запропонували пройти вишкіл медсестер, і я погодилася. Близько восьми місяців відвідувала таємні курси, що їх вела професійна лікарка, дружина провідника "Перебийноса" Данилюк Назарій, склала іспити і була зарахована в повстанську мережу. Взимку 1946 р. вступила в ОУН, прийняла присягу і стала повноправною підпільницею "Квіткою" . Якийсь час вдавалося перебувати у легальному становищі. У Стебнях працювала лікарем дівчина Наталка, прислана в Карпати зі сходу України. Я нав'язала з нею стосунки, і Наташа (так називала себе на російський кшталт) таємно постачала повстанцям вату, бинти, ліки... В одному з боїв поранило нашого зятя "Кучерявого" . Моїх знань та досвіду виявилось замало, тож його лікування Наташа здійснювала особисто. Темними ночами повстанці водили її до віддаленої хатини, і це зауважив сексот. У село наскочила опергрупа МГБ, і Наташу схопили. Під нелюдськими тортурами вона зізналась, що лікує пораненого повстанця, а їй асистує сільська дівчина Василина Домнюк, себто я... Наташа згодилась співпрацювати з МГБ, їй повірили і відпустили знайти мене. Ми зустрілися в чужій хаті, і вона прорекла: "Я не витримала тортур і призналась. Утікай якнайшвидше, а я вип'ю отруту..." Наташа вийшла з хати, зайшла "для годиться" до ще кількох і подалась до медпункту. Через деякий час заметушились оперативники, почулися крики і лайка. Наче вороння, карателі розсипались по хатах. Від заціпеніння я не знала, що робити. Ми з господинею почали пиляти дрова. Офіцер і троє рядових ввірвались на подвір'я. Старший лагідно поклав мені руку на плече і запитав, чи не бачила десь тут Василини Домнюк. Я вдавано байдуже глянула йому у вічі й відповіла: "Чому ви її шукаєте тут? Та ж вона, певне, у своїй хаті, он там — в центрі села..."
Оперативники рвонули у вказаному напрямку, а я за декілька хвилин — до прилеглого ліска. Знала, що моїх вдома нема, отож першочерговим завданням було рятувати пораненого. Роздобула коня і горами-лісами довезла "Кучерявого" Танасійчук Петро у відому мені криївку. Передала по зв'язку інформацію, аби мої негайно переходили в ліс. Таким чином від осені 1947 р. вся наша сім'я— батько, брат, зять, дві сестри і я — стали членами збройного підпілля. Передбачивши таку долю, батько заздалегідь заховав у лісі одяг, харчі та речі першої потреби, тож, увірвавшись до нашого обійстя, опергрупа застала тільки напівпорожню хату і стайню. Ввечері того ж дня батько і сестри зі сльозами на очах спостерігали, як палають наші будівлі, а ми із зятем молились за Наталку, яка ціною свого життя врятувала нас для продовження боротьби...»
Василина замовкла. Витягнула з кишені кожушини білу хусточку і втерла зрадливі сльози. Я не наважувався порушувати тиші і розглянувся по хаті. Вона була простою, без будь-яких деталей розкоші, але ретельно прибраною. Відчувався медичний вишкіл, чи, може, це просто вроджена риса господині?
"А що було далі?" — несміливо порушив мовчання, і п. Василина, що вже повністю трансформувалась у повстанця "Квітку" продовжила розповідь.
"Далі? Далі — повне небезпек життя у підпіллі. Зять одужав і знову став у бойові лави. Як тільки сходив сніг, ми виходили із криївок і продовжували партизанську боротьбу. У сутичках з опергрупами, прикордонниками та "стрибками" гинули наші друзі, було багато поранених. Катастрофічно не вистачало ліків, бинтів... Але з Божою допомогою мені вдавалося виходити всіх, до кого мене кликали на допомогу. Стрілець "Доброволець" наткнувся на засаду. Автоматна черга прошила йому стегно, відпоровши десь 20 см м'яза. Коли ми його знайшли третього дня, у рані вже повзали черви. "Дунай" був поранений в плече. Я вилікувала обох. Одного разу наша група зустрілася з емгебистами віч-на-віч, і тут мені вперше довелось пустити в хід ППШ. Не знаю, як у карателів, а ми з того бою вийшли без втрат і поранень.
Мої сестри виконували побутову роботу: готували їжу і прали одяг. Повернувшись до криївки, ми знаходили там хатній спокій і тепло. Але вічно бути так не могло..."
"Квітка" знову замовкла, а мені не терпілось довідатись, коли і ким зроблені повстанські світлини, на яких зафіксовано й її. Чи пам'ятає вона про це?
"Чи пам'ятаю? — "Квітка" докірливо глянула на мене. — Як це можна забути? Та я, щоб ви знали, дотепер знаю "Декалог"!
"Декалога українського націоналіста" я, признатись, напам'ять не знаю, але з ритмічного і чіткого карбування настанов членові ОУН я зрозумів: так, це дійсно "Декалог" без будь-яких відхилень від первісного тексту. "Давайте ваші фотографії. До речі, звідки вони у вас?" — "Квітка" насторожено глянула в мій бік, і лише згодом я збагнув чому. Коли ж оповів історію з архівом Василини Русинюк, іронічно підсміхнулась: "Все зрозуміло. Це — "Дунай". Такий був любитель фотографій, що ну. До всіх приставав: подаруй свою знимку і обов'язково підпиши. А де він зараз?"
Я розповів, що "Дунай", Шкрібляк Іван з Яворова, загинув у Надвірнянському районі 1954 р. "Іван? З Яворова?— "Квітка" немало здивувалася.— От лайдака! А казав, що називається Дмитро з Ясенова. Але, певне, так було треба. Усі незнайомі нам хлопці, що зимували в криївці, говорили, що їх справжнє ім'я — Дмитро. Лишень "Непорадний" Дебринюк Іван, відповідав: не питайте, не скажу. Це військова таємниця".
Тут вже немало здивувався я. "Ви знали "Непорадного"? Звідки?" "Як це— звідки? Та ж ми зимували в одному схроні 1949-50 рр.,"— відповіла Василина.
Я вийняв зі сумки 7 світлин з архіву Василини Русинюк і розклав на столі. "Непорадного" "Квітка" впізнала відразу, запитала, чи живий. "Ні, він загинув 1952 р. біля Косова, прийнявши бій з облавною колоною". З очей моєї співрозмовниці бризнули сльози. Я здогадався чому, але уточнювати не посмів.
Детально розглянувши світлини, "Квітка" принесла ще дві свої. Одна була її ж портретом у гуцульському, а на другій зображено погруддя хлопця в односторою та вишиванці. "Це мій брат Григорій, — пояснила п. Василина. — Всі оці знимочки виготовлені восени, здається, у жовтні чи листопаді 1949 р. Наша група складалася з 21 особи; очолював її надрайонний провідник ОУН "Перебийніс" , і ми готували великий схрон для зимівлі на полонині Копілаш. У провідника був фотоапарат на трьох ніжках, а також усе необхідне для виготовлення світлин: червоне скло, рамки, фотопапір, хімікати, плівка... Я допомагала виготовляти ці світлини: провідник ставив кліші з фотопапером у рамку, виставляв це на короткий час на денне світло, а потім ми проявляли папір, вставивши у віко бункера червоне скло".
Те, що фотографував легендарний "Перебийніс" Данилюк Назарій — кавалер Бронзового Хреста Заслуги, політичний провідник рейду в Румунію того ж таки 1949 р. — а головне, що він зимував разом з "Квіткою" 1949-50 рр., було для мене великою несподіванкою, а для "Квітки"— справжнє ім'я і доля "Перебийноса", юриста з Буковини Назарія Данилюка. Ні про що за майже півроку спільно проведеного у схроні часу провідник не обмовився й словом — такими були суворі закони підпілля. Мабуть, саме тому в умовах повної ізоляції українські повстанці протримались понад 10 років. Хоча на світлинах Василини Русинюк "Перебийноса" нема, "Квітка" легко впізнала його на фото №№ 117, 148 і 188 з архіву негативів, як і "Непорадного" — на №№ 73-76. Отож, схрон на полонині Копілаш будували, а потім і зимували в ньому 21 підпільник. 16 них зафіксовані на фото з архіву Василини Русинюк (інформацію подано у підписах до відповідних світлин), а ще 5 — "Гонта" з дружиною, дружина "Крока", районний СБ "Свист" і провідник "Перебийніс", на жаль, відсутні.
.. .Група на зимівлю була сформована провідником "Перебийносом". Він також вирішив, де саме вони розташуються. На полонину Копілаш прибули після 10 жовтня, коли її остаточно покинули пастухи. Місце під схрон було обране з розрахунком, аби в ньому була вода. Коли почали копати яму розміром 7x9 метрів, глина виявилась в'язкою, обвалювалися краї. Мучились страшенно, адже "будівництво" велося серед непрохідних хащів. Коли нарешті яма була готова, її дно, боки і стелю обклали смерековими кругляками, підігнавши їх один до одного. Щілини позабивали мохом. Всередині схрону була пічка, дим від якої мав виходити через два вентиляційних отвори: один з них був над прірвою, інший розташовувався неподалік. Підлогу обклали дошками, зібраними на полонинських стаях, нанесли дров і харчів: муки, крупи, засолених сала і м'яса. Другу частину припасів заховали безпосередньо в лісі, закидавши їх гіллям і глиною. Це була наша фатальна помилка. Коли в кінці лютого хлопці прийшли по них, то знайшли тільки розкидане тирло — всю муку з'їли миші і дикі звірі. Завершувати зимівлю довелось на голодному пайку: кусник кулеші на цілий день. Але це було потім.
Початок не віщував нічого поганого. Наш схрон був вологим, але теплим. Щоправда, розпалювати вогонь можна було лише вночі за хмарної погоди, адже дим над лісом міг привернути увагу опергруп, які чигали горами у пошуках повстанців. Для санітарних потреб ми виходили виключно вночі, сліди замітали хвоєю. Жінки набирали теплої води і милися над прірвою. Великою карою для нас були морозні дні з місячними ночами, бо про розведення вогню не могло бути й мови.
Згодом прийшла до нас ще одна кара — воші. Вони нападали на повстанців зграями, єдиним засобом боротьби з ними було механічне знищення. А в січні 1950 р., якраз після Різдва, провідник "Перебийніс" Данилюк Назарій виглянув надвір і швидко повернувся.
"Тривога! До зброї! В наш бік просувається озброєний загін!"— пролу¬нала коротка команда. На нещастя, сніг був влежаний, замести сліди неможливо. Кожен взяв свою зброю — ми чекали найгіршого. "Перебийніс" привідкрив вхід і стежив через далекогляд. "Йдуть прямо на нас! "Непорадний" Дебринюк Іван,зі скорострілом, "Вихор" Домнюк Григорій і "Дунай" Шкрібляк Іван з автоматами — на запасний вихід! За моєю командою — рішуче вийти і відкрити вогонь. Решті приготувати гранати..."
Жінки молилися. Всіх трусило, немов у пропасниці, але провідник володів ситуацією. Довго-довго не було жодних команд, та ось "Перебийніс" втомлено опустив далекогляд. "Здається, пронесло. Вони повернули вбік..." Вже потім, через кілька днів, стало зрозуміло, що загін діяв навмання. Сліди солдатських чобіт пройшли яких метрів двісті від нашого притулку...
Весна 1950 р. була затяжною, сніг довго не сходив з полонин, припаси закінчились, ми варили хвою і не могли дочекатись кінця важкої зимівлі. Аж у квітні завершились наші муки. Провідник "Перебийніс" забрав зі собою "Дуная" , "Непорадного" та "Чорного" . Ми попрощались, як тепер зрозуміло, назавжди. А може сталося чудо, і подолянин "Чорний" вижив? Відгукнися, друже!
Наша поріділа боївка продовжувала втрачати побратимів, але ми трималися з останніх сил. За законами підпілля, до схрону в Копілаші більше не вертались; навряд чи змогла б віднайти його місце тепер. Але на цій полонині ми провели зиму й 1950-51 рр., та вже меншим складом. Влітку 1951 р. загинув мій брат Григорій, що оце на фото. Поранений в живіт, він помирав у мене на руках. Поховали його — кущового провідника — в старому схроні на Копілаші. Нас, сестер, на поховання не пустили, і де його могила, я не знаю.
У потаємному місці ми мали захований кулемет "дехтяр" і свій архів. Там були, зокрема, й кліші (негативи— В.П.) оцих фотографій. Навесні 1952 р. в пазурі МГБ потрапив наш зять "Кучерявий" . Під тортурами він, очевидно, розповів про схованку, бо коли ми прийшли по кулемет, то нічого не знайшли. А через рік "Кучерявого" розстріляли в Києві.
Нас залишилося четверо: батько і троє дочок. Покінчити зі собою ми не наважувалися. Зустріли одинокого підпільника з нашого району, і він сказав: "Як тереновий дозволяю вам іти "з повиною"..."
Далі був принизливий акт здачі зброї, тортури і довгі роки життя під пильним оком КГБ. Мій батько і старша сестра померли, а ми з Марією дочекались незалежної України. Виховали по троє дітей і ні на хвилину не жаліли за обрану долю..."
"Квітка" втомлено замовкла. Йшла шоста година нашої розмови. "Ой, та ви ж голодні..."— заметушилась господиня, але їсти не хотілось. Я попросив дозволу зробити фото на пам'ять в одязі, як тоді на Копілаші. За кілька хвилин Василина вийшла з двома повстанськими медалями і хусткою на голові. "Хустки не зніму. Я ж не дівка!"— мовила виклично. Довелося змиритись. Гостинну хату в Стебнях я покидав зі словами "Слава Україні!" Господиня виструнчилась і дзвінко відповіла: "Героям слава!"