ВОЛОДИМИР ЯКИМ’ЮК-“АСКОЛЬД”

Яким’юк Володимир Юрійович народився 22 квітня 1922 року в селі Тюдів Косівського р-ну Івано-Франківської області в родині селян. Він був третьою дитиною, а окрім нього батьки виховували ще чотирьох синів (Василя, Івана, Федора і Дмитра) та дочку Олену. Це була заможна, шанована в селі родина, в якій цінували працю і землю, котра й була основним джерелом прибутків. Юрій Яким’юк любив садівництво, і його приклад заохочував сусідів. У міжвоєнний період Тюдів був прикордонним селом – границя між Польщею і Румунією пролягала по річці Черемош, розділяючи споконвічно українські землі – Покуття і Буковину. Тюдів знаходився на “польській території” і це розташування згодом відіграє певну трагічну роль у долі родини. У семирічному віці Володя пішов до сільської школи-семирічки, яку закінчив на відмінно. Міг би продовжувати навчання в ґімназії, але вирішив опанувати ремесло кравця у сусідніх Кутах в майстра Мозеса Еллєнбоґена. Поєднував навчання з працею і впродовж трьох років проживав у родині майстра, досконало опанував вибрану професію, отримав відповідний документ про освіту (диплом). Планував відкрити власну кравецьку майстерню, але у вересні 1939 року розпочалася німецько-польська війна, а вже у жовтні до Тюдева прийшли радянські війська. Нова влада почала встановлювати “соціалістичні порядки” і серед інших виселила родину Яким’юків з добротного дому, оскільки той знаходився у “прикордонній смузі”. Ще добре, що не у Сибір (як “куркулів”), а в Галицький район Івано-Франківської області. Коли влітку 1941-го (початок війни між Німеччиною та СССР) Яким’юки повернулися до Тюдева, то знайшли на родинному обійсті цілковиту руїну: вибиті вікна і двері, розвалену піч та знятий дах будинку. Ремонт помешкання зайняв майже цілий рік. Нові “визволителі” – німці, заявляючи на словах про звільнення з “більшовицького ярма”, встановлювали ярмо своє, “арійське”. Обов’язкова здача продукції (т.зв. “континґентів”), примусові роботи на різних об’єктах (“баудінст”), відправка працездатних до Німеччини стали типовими атрибутами нової влади. У цих умовах серед українського населення ширилося переконання в правильності ідей ОУН, що лише у незалежній державі можливе гідне існування, добробут народу та розвиток національних традицій і культури. Володимир і його брати Василь (1916-1953) та Федір (згодом стрілець сотні ім.Богуна “Могила”, 1924-1944) свідомо обрали членство в Організації, котра функціонувала в умовах глибокого підпілля. Ґестапо, абвер і німецька поліція ретельно вишукували приналежних до, як вони говорили й писали “бандербевеґунґ”, тобто членів революційної ОУН. В.Ю.Яким’юк згадував, що в Організацію він вступив за посередництвом свого односельчанина, провідника Жаб’ївщини (тепер Верховинський р-н) Дмитра Гурея-“Тріски”, обравши за псевдонім ім’я найдавнішого київського князя Аскольда. Поширював листівки і відозви до населення, в яких закликалося вступати до лав борців за УССД (Українську Самостійну Соборну Державу), хоча проживав легально. Його кравецькими послугами користувалися не лише місцеві жителі, але й вояки-окупанти – німці, угорці, італійці. Пан Володимир пригадував, як італійський офіцер, отримавши замовлений мундир, був захоплений якістю виконаної роботи і запропонував кравцеві їхати до Італії. “Ти великий майстер, будеш мати там добрий заробіток!” – сказав. Однак у відповідь почув: “Не можу. Мені моя земля дорожча за будь-які гроші!” Весною 1944-го В. Яким’юк переходить у підпілля. В краю йшло інтенсивне формування відділів УПА, було потрібне обмундирування для народної армії, в селі Красноїлля Верховинського р-ну облаштували велику кравецьку майстерню. Роботи було непочатий край. Півроку функціонувала ця майстерня, і руками “Аскольда” було пошито сотні одностроїв для Проводу, польових командирів, рядових стрільців. Цим Володимир Яким’юк буде займатися до арешту в червні 1952 року, хоча основним його ділом у підпіллі стане пропагандивна робота. Восени 1944-го Верховинський район окупувала червона армія, і на його теренах розгорнуло активну діяльність зловісне НКВД (“Народный комиссариат внутренних дел”), полюючи за підпіллям та всіма, хто йому допомагав чи співчував. Красноїлівську майстерню довелося перенести в ліси. Між рідним Тюдевом і Малим Ріжном, “Аскольд” продовжував шити мундири та виконувати інші завдання. Зимівля з 1944-го на 1945-й рік, проведена в умовах підпілля, відбилася на здоров’ї. Володимир захворів на тиф. За всіма даними, це було цілеспрямоване зараження, фактично використання забороненої всіма міжнародними конвенціями бактеріологічної зброї. “Аскольд” пригадував, що він бачив на власні очі, як у липні-серпні 1946-го року над лісом, де розташовувався їхній підвідділ, кружляв літак. Він розпилював якусь дивну суспензію, а незабаром дерева, кущі і галявини в цьому місці обліпили воші. Ті, хто до цього тифом не хворів і не мав імунітету до недуги, в скорому часі злягли. Додамо від себе, що у боротьбі з українськими партизанами більшовицький режим використовував й інші дикунські засоби – розривні кулі, бойові отруйні і снодійні речовини, наркотики, спеціально для цього синтезовані. Щойно в 2002-му році один високодостойник МҐБ-КҐБ оприлюднив назви деяких з них – “Нептун-47” та “Циклон”; але арсенал спецслужб був значно ширший… Хворого “Аскольда” безпосередньо в лісі доглядала мама. Він одужав і знову поринув у роботу. На початку 1946-го надрайонний провідник “Артим” (Іван Скульський) віддав йому наказ влитися в сотню “Вихора” (Миколи Харука) і Володимир Яким’юк пробув там один рік. А в 1947-му його призначили референтом пропаганди, і цією справою він займався майже 5 років – аж до, як сказано вище, арешту в червні 1952 року. То були роки нелюдського напруження, адже червона імперія спрямувала на ліквідацію українського збройного підпілля всі свої добірні чекістсько-каральні сили. Десятки генералів, сотні вишколених офіцерів, тисячі до зубів озброєних солдатів, здебільшого вихованців дитбудинків, таких собі яничар, було кинуто на винищення тих, хто посмів не стати на коліна перед ідеологією світового панування “найдемократичнішого в світі соціалістичного ладу”. Треба було мати тверде переконання, віру в справедливість спротиву і підтримку місцевого населення, хоча саме серед останнього вербувалися леґіони “стукачів” і “сексотів” (від російського “секретный сотрудник”), завданням яких було доносити на всіх, хто не лише допомагав повстанцям, але й просто вголос сумнівався у правдивості більшовицьких міфів та геніальності їхнього вождя – “товаріща Сталіна”. Володимир Яким’юк – друг “Аскольд”, до кінця свого життя був вірний принципу з Декалога ОУН “Здобудеш Незалежну Українську Соборну Державу, або згинеш у боротьбі за неї”. На жаль він не полишив нам докладних спогадів про останні роки своєї праці в підпіллі, тому ми змушені реконструювати діяльність як його, так і бойових побратимів на завершальному етапі нерівної боротьби. Боротьби, як вже сказано, без правил і елементарних принципів порядності, без будь-якої сторонньої допомоги, ба навіть співчуття з боку демократичних держав. Світ байдуже спостерігав, як більшовицька імперія вела “большую охоту” на західноукраїнських землях (саме так названа одна із книг колишнього чекіста, який приймав участь у винищенні українського підпілля).