ВОЛОДИМИР ЯКИМ’ЮК-“АСКОЛЬД” Частина 2.

Можемо стверджувати, що у референтурі пропаганди Косівщини, яку в 1947-52 рр. очолював Володимир Яким’юк-“Аскольд”, зосереджувалися практично всі інформаційні матеріали підпілля: звіти, комунікати, відозви до населення і окупантів, працівників партійно-державного апарату, світлини і багато іншого. Все це архівувалося у надійних сховках, і, мабуть, очікує на віднайдення. Пан Володимир пам’ятав, що в одному з потаємних місць захована друкарська машинка і документальний архів. Пробував самотужки розшукати заховане на початку 90-х, але територія змінилася – повиростали дерева, деякі знакові камені забрані на будівництво… Однак добірку світлин таки віднайшов, але про це нижче. На початку 50-х років основне зусилля по боротьбі з повстанцями влада зосередила на аґентурній роботі. Вербували все нових і нових “сексотів”, інтенсивно схиляли до співпраці захоплених підпільників. Дехто, навіть з вищого керівництва ОУН і УПА не витримував натиску, спокушався на “ласки”, обіцяні за зраду побратимів і присяги, переходив до ворожих лав. У Коломийській окрузі таким на початку 1950-го року став одіозний “Кіров”, Роман Тучак з Городенки, котрий обіймав високу посаду провідника СБ. Бажаючих ознайомитися з “діяльністю” цього нелюда відсилаємо до книг Петра Підлетейчука “За усміх світанку” (1997) та Михайла Андрусяка “Брати грому” (2001). Обидві надруковані Коломийським видавництвом “Вік”. Серед сотень виданих на вірну загибель вчорашніх побратимів “Кірова” став і Володимир Яким’юк-“Аскольд”. Механізм зрадництва був дуже простий. Користуючись авторитетом своєї посади в підпіллі, “Кіров” викликáв на умовлене місце окремих повстанців чи малі їх групи. Останніх там чекала перебрана під вояків УПА ворожа ватага. Саме так було і у випадку “Аскольда”. 14 червня 1952 року він прибув у Шешорські ліси зі своїм побратимом “Скобою” (Дмитром Балагураком) для (нібито) зустрічі з “крайовим провідником”. Після нетривалої безпредметної розмови, у якій “Кіров” випитував останні новини з терену, їм раптово скрутили руки і повели до замаскованих неподалік машин. Завезли до Івано-Франківська, а через короткий час в Київ, до слідчого ізолятора республіканського МҐБ. Слідчим у справі “Аскольда”, як він пригадував, був майор Іванишин, судячи з прізвища – українець. Заарештованого не тортурували фізично, але добивали морально, намагаючись вивідати якомога більше інформації. Мовчазний у спілкуванні, пан Володимир не любив розповідати, щó він розказав на слідстві, а про що змовчав. Судячи з матеріалів, які лягли в основу цієї книжки, можемо впевнено твердити, що найголовнішого від “Аскольда” слідчі так і не дізналися. Йдеться про заховані у надійних місцях документи ОУН і УПА, зокрема повстанські світлини. Що-що, а за такими речами спецслужби імперії полювали аж до розвалу Союзу, тобто другої половини 80-х років… Суд у справі Володимира Яким’юка відбувся через півроку після арешту – 21 січня 1953 року. Судила військова колегія Верховного Суду СССР; головував генерал-майор Зарянов. На лаві підсудних, окрім “Аскольда”, сиділи члени надрайонного проводу Василь Палинюк-“Ненаситець” і Олександра Паєвська-“Орися” та її син Юрій – секретар-друкар надрайонного осередку “Жук”. Засідання відбувалося згідно заздалегідь спланованого сценарію, а вирок був очікуваним: О.Паєвській, В.Палинюку та В.Яким’юку – вища міра (розстріл), а Юрію, як неповнолітньому,– “котушка”, тобто 25 років таборів. Вирок остаточний і оскарженню не підлягав. З сарказмом пригадував “Аскольд”, що відразу після його оголошення судді поспіхом зібрали свої папери і покинули зал, добре розуміючи неправомірність вироку. “Втікали, наче злочинці” – підсумовував ветеран визвольної боротьби. Лише один повернувся лицем до засуджених і сказав, що вони мають право писати прохання про помилування в Президію Верховної Ради СССР. Остання, до речі, виносила остаточне рішення про смертну кару чи її відміну незалежно від того, подавалося таке прохання чи ні. Потім була камера-одиночка і очікування цього рішення Президії ВР СССР. Воно розтягнулося більш як на два місяці. Імперія потребувала робочих рук на сибірських лісозаготівлях, шахтах по видобуванню золота, руд, вугілля – всього й не перелічиш, тому декому із засуджених до смертної кари вирок замінювали на тривалі (20-25 років) терміни тюрем чи таборів. На початку квітня 1953 року Володимиру Яким’юку оголосили, що він “помилуваний”: смертна кара замінена на 20 років таборів з конфіскацією майна. Одночасно з Москви надійшло і розпорядження такого змісту: “А.Паевскую и В.Палынюка расстрелять немедленно”, що й було виконано 8 квітня 1953 р. Визначений строк В.Яким’юк відбував у таборах Норильська (рудник “Медвежий ручей”), Тайшета-Чуни і Мордовії (ИТЛ ЖХ-385/3), важко працюючи і постійно недоїдаючи, в жахливих умовах проживання в тюремних бараках,– добрий господар так не утримував би навіть худоби. Розрахунок був простий: мало яка людина витримає тривалий час в таких умовах і помре, але ще попрацює “для блага соціалістічєской Родіни”. В більшості випадків так і було, але “Аскольд” вижив. Дещо змінювалося і в тій державі: декого амністували, декому скорочували терміни ізоляції, переводячи на “спецпоселення” і навіть дозволяли здобувати освіту. У 1958 році Володимир Яким’юк закінчив профтехшколу в Чуні і здобув фах шофера ІІІ-го класу. В його архіві збереглося фототабло, яке засвідчує, що це був 4-й випуск таких спеціалістів. Всього тоді одержало права 54 особи. Переважають суто українські прізвища: Гриценко М., Гаврюшенко М., Головенко М., Стасюк Й., Солтис Д., Круп’як П., Мельник А… ГУЛаг працював “на комунізм”... Однак головним заняттям колишнього вояка УПА в таборах була кравецька справа. Можна впевнено твердити, що не один костюм для тюремної охорони пошили його вправні руки поміж виробничими планами, які для в’язнів завжди були підвищені на 20-40% порівняно з аналогічними поза зоною. Є в архіві ветерана і свідоцтво про восьмирічну освіту, здобуту у Соснівській вечірній школі Зубово-Полянського району Мордовської АРСР в 1965-му році. Вчився пан Володимир на 4 і 5 при, як підкреслено, “отлічном повєдєніі”. Документ засвідчує, що відмінними знаннями відзначені такі предмети: російська література, геометрія, історія і конституція СССР, географія, фізика, німецька мова, а добрими – арифметика, алгебра, хімія, біологія і креслення. Не кожен сучасний школяр може похвалитися такими оцінками... В 1966-му році Володимира Яким’юка звільнили, видавши довідку № 027960 (форма “Б”) про те, що він був засуджений за статтями 54-1“а”, 54-8 та 54-11 карного кодексу УССР та відбував покару з 16.06.1952 до 10.06.1966 р. і навіть дозволили повернутися в рідне село. Жити тут, правда, довелося під недремним оком спецслужб, але така вже була доля практично всіх громадян на словах “найдемократичнішої в світі країни”, а фактично “тюрми народів”, яким був СССР. Щойно в другій половині 80-х, з настанням Горбачовської перебудови, пан Володимир зважився вийняти зі своїх надійних сховків дещо з матеріалів підпілля. Але й тоді нічого не розповідав рідні в деталях, а документи й надалі переховував – то у вуликах, то деінде, подалі від сторонніх очей. Неговіркий характером, справжній конспіратор, він сподівався на здобуття Україною повної незалежності, а вже тоді, очевидно, планував широко оприлюднити збережене. В серпні 1991-го ця вікопомна подія сталася, а 1 грудня того ж року на Всенародному референдумі українці майже одностайно підтвердили курс на побудову суверенної держави. Раділи цьому всі, а ветерани визвольних змагань особливо, і Володимир Яким’юк теж. Всі сподівалися на швидке визнання вояків УПА і підпільників ОУН борцями за незалежність на державному рівні, але, як бачимо, не так сталося, як гадалося. Процес такого закономірного визнання затягнувся вже на десятиліття, і хоча багатьох учасників підпілля 40-50-х років реабілітовано, справедлива боротьба за незалежність України й надалі фігурує як “неоднозначна” і така, що “потребує додаткового дослідження”. Багатьох учасників УПА і ОУН так і нереабілітовано, а стосовно інших прийнято половинчате рішення. Саме так поступили і з Володимиром Яким’юком-“Аскольдом”, що було моральним ударом для ветерана і, на нашу думку, суттєво вплинуло на його подальшу поведінку, зокрема в питанні оприлюднення збережених ним безцінних матеріалів періоду визвольної боротьби. 28 листопада 1991 р. В.Яким’юк звернувся із заявою до Косівського РВ УСБУ по Івано-Франківській області про реабілітацію. Там її зареєстрували під № Я-43 і 17.05.1993 р. (!) відповіли, що його заява разом з кримінальною справою № 31000 направлена в Івано-Франківську обласну прокуратуру для прийняття рішення. 7.10.1993 р. обласна прокуратура повідомила заявника, що його заява розглянута і надіслана до Генеральної прокуратури України знову ж таки для прийняття рішення, про що його буде повідомлено додатково. 7.02.1995 р. прокурор відділу Генпрокуратури України Є.П.Панченко своїм листом за № 13-39213-93 сповіщав наступне: “Повідомляю, що заява та кримінальна справа про Ваше засудження Генеральною прокуратурою України надіслана на розгляд Верховного Суду України, який і проінформує Вас про наслідки”. 21 червня 1995 р. Верховний Суд України своїм листом № 38н95 інформував наступне (текст відтворюється повністю): “Гр.Яким’юку В.Ю. Івано-Франківська область, Косівський район, село Тюдів. Вироком військової колегії Верховного Суду СРСР від 21 січня 1953 року Яким’юка Володимира Юрійовича, 1922 р. народження, уродженця с.Тюдів Косівського району Івано-Франківської області засуджено за ст.ст. 54-1“а”, 54-8, 54-11 КК УРСР з застосуванням санкції ст. 54-2 КК УРСР до смертної кари – розстрілу з конфіскацією майна по звинуваченню у зраді батьківщини, вчиненні терористичних актів, перебування в організації, створеній для підготування або вчинення злочинів, спрямованих на підрив або послаблення радянської влади. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1995 року судові рішення відносно Яким’юка В.Ю. в частині його засудження за ст. 54-8 і 54-11 скасовано, а кримінальну справу в цій частині переведенням закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину. В решті вирок щодо Яким’юка В.Ю. змінено: виключено за недоведеністю із вироку щодо Яким’юка В.Ю. обвинувачення у зраді батьківщині в формі переходу на сторону ворога. Перекваліфіковано дії Яким’юка В.Ю. зі ст. 54-1“а” КК УРСР на ст. 206-10“а” КК УРСР. Гр. Яким’юк В.Ю. вважається засудженим за ст. 206-10“а” КК УРСР на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна”. Підписав цей документ заступник голови судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України Є.І.Овчинников. Таким чином незалежна українська держава фактично повторно засудила борця за її суверенітет. Не до розстрілу, правда, але таки 10 років дала, і майно конфіскувала. Отримавши рішення, пан Володимир прорік: “Не за таку Україну ми боролися!”. І мав право так сказати. 14 січня 1997 р. він написав звернення до тодішнього міністра юстиції України Сергія Головатого: “Я, громадянин України, чи маю право знати свою провину супроти своєї Батьківщини – України, за що мене Верховний Суд України звинувачує по ст. 206-10“а” КК УРСР. Злочину супроти людства, чи окремої людини, я впродовж свого життя ніколи не вдіяв. Я боровся за волю моєго народа супроти всяких окупантів. Хіба ж це злочин? Надіюся на Вашу справедливість”. Міністерство юстиції розглядало це звернення понад два роки і листом № 10-4-149 від 8.04.1999 р. повідомило наступне: “Івано-Франківська обл., Косівський район, с.Тюдів, Яким’юку В.Ю. В Міністерстві юстиції України розглянуто Ваше звернення з питання роз’яснення статті 206-10 «а» Кримінального кодексу Української РСР, що надійшло від народного депутата України С.Стецько і повідомляється. Стаття 206-10 «а» Кримінального кодексу Української РСР, яка була чинна у 1953 році, передбачала відповідальність за ухилення від призову по мобілізації до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії та від дальших призовів для укомплектування Робітничо-Селянської Червоної Армії у складі воєнного часу. За вказані вище діяння передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше як один рік, а для начальницького складу – не менш як два роки, з підвищенням при особливо обтяжуючих обставинах до вищого заходу соціального захисту – розстрілу”. Підписав документ заступник Міністра О.М.Пасенюк. Таким чином випливає, що “злочин” Володимира Яким’юка з точки зору української юстиції полягав у тому, що він… ухилявся від служби в “робітничо-селянській червоній армії”, а за таке належить відбути 10 років таборів та конфіскувати майно “винуватця”. Ми, звичайно, розуміємо, що в даному випадку маємо вияв принципу російської приказки “закон, что дышло – куда повернул, туда и вышло”. Ухиляння від мобілізації, і це зрозуміло навіть не юристу, передбачає вручення повістки з вимогою з’явитися такого-то числа і за відповідною адресою для проходження військової служби. Повістка має бути вручена особисто і під розписку. Цікаво, хто і коли вручав підпільнику В.Яким’юку подібного папірця? “Ноги” у цій, та багатьох подібних справах “ростуть”, звичайно, з політичної ситуації в Україні, точніше стабільної більшості у Верховній раді комуно-російської орієнтації. Парламент такого складу, доки не поступить відповідна вказівка з Москви, ніколи не визнає УПА воюючою стороною і це буде доти, доки Російська держава не змириться з повним державним суверенітетом України, або в українському парламенті не створиться патріотична депутатська більшість. Ми з оптимізмом дивимося на вирішення даної проблеми, але небагатьом ветеранам визвольних змагань, яким уже далеко за 75, від цього не легше. Конкретно у випадку з В.Яким’юком для нього було зрозуміло, що він і далі знаходиться на нелегальному становищі, отож широко оприлюднювати збережені матеріали підпілля немає жодного сенсу. Не похитнула переконань ветерана УПА і висока нагорода, вручена від імені Президента України Леоніда Кучми – медаль “Захиснику Вітчизни” (Указ від 14 жовтня 1999 р., посвідчення КН № 114591). Юридичний парадокс, можливий хіба що в нашій державі: засудженого за ухиляння від призову до війська нагороджено такою медаллю! Хоча ми повинні все-таки віддати належне Леоніду Кучмі чи його адміністрації, які поступили, на нашу думку, цілком справедливо: якраз Володимир Яким’юк і його бойові побратими й були істинними захисниками України в 40-х роках ХХ-го століття! …До нього приходили за повстанськими світлинами дуже багато письменників і дослідників (стосовно декого ці терміни слід взяти в лапки!), представників музеїв, архівів та інші. Дещо він показував, дещо навіть дарував (див. фрагмент листа до Ю.Паєвського від 12.01.2000 р.), але основне так і залишалось невідомим. В останні роки життя пан Володимир щось інтенсивно нотував – можливо ці записи вдасться віднайти і опублікувати, тож вони проллють світло на досі невідомі сторінки його біографії, а також функціонування підпілля на Гуцульщині в роках 1944-52. Ми щиро в це віримо. Володимир Яким’юк приймав активну участь у багатьох заходах, які проводило Косівське Братство ветеранів УПА, бував на його засіданнях, виступав зі спогадами перед молоддю, хоча й був небагатослівним – така вже була в нього вдача. В лютому 2000-го року один з авторів цієї книжки мав тривалу зустріч з ветеранами УПА з приводу ідентифікації повстанців, зафіксованих у Яворівському архіві. Пан Володимир, присутній при цьому, опізнав багатьох своїх побратимів, але ні словом не обмовився, що також володіє майже аналогічним скарбом. Що ж, це було його суверенне право. …Незалежна (чи дійсно?) держава Україна не побажала визнати Володимира Яким’юка одним зі своїх героїв, хоча мала на те всі підстави. Але чого не зробила (поки-що!) влада, в морально-етичному плані зробив народ. Практично в кожному селі Гуцульщини висипані могили Борцям за волю України, і в Тюдеві також. У липні 2007 року в селі відкрито мистецької роботи пам’ятник Головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Володимир Яким’юк-“Аскольд” хоч і не дочекався офіційної реабілітації, але удостоївся померти і бути похованим за християнським звичаєм на рідній землі. На відміну від більшості його побратимів, полеглих у боях і закатованих на безмежних просторах імперії, про могили яких ми, мабуть, не дізнаємося ніколи…ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!