ЯК ФОРМУВАВСЯ “АРХІВ” ВОЛОДИМИРА ЯКИМ’ЮКА (імовірні механізми)

Стосовно фотографування в УПА у повстанських документах ми зустріли лише одну згадку інструктивного характеру, яка звучить дослівно так: “Нагляд над збереженням правил військової таємниці в слові і письмі, де слід звернути увагу на слідуюче: фотографування відділу і осіб, зв’язаних з повстанчим рухом, на що може дозволити к-р групи” [10]. Документ, звідки взятий цей витяг, датований кінцем 1944-го року. Таким чином розхожа думка про те, що фотографувати в УПА було суворо заборонено, потребує коректування, а саме: було можна, але з дозволу командирів і дотримуючись правил безпеки. Повстанська світлина не сміла потрапити до ворожих рук, і про це мав подбати провідник відповідного рівня. Юрій Паєвський-“Жук” пригадує, що одного разу на їх постій прибув Дмитро Білінчук-“Хмара” (це було 1950-го або навіть 1951-го року). На поясі в нього висів фотоапарат у футлярі. “Жук” запитав, хто має право знімати повстанців, і “Хмара” коротко відповів: “Лише провідники”. У звіті “Перебийноса” про рейд в Румунію є фраза, що в якості пропагандивних матеріалів місцевому населенню вони роздавали також і повстанські світлини [8]. Нема сумніву, що були (і, напевно, збереглися) й інші документи про фотографування в підпіллі, і їх належить вивчити. Ми ж лише припускаємо, що на Гуцульщині (а якщо конкретніше, то у Косівському надрайоні), певна частина світлин концентрувалася у референтурі пропаганди, і це закономірно та логічно. Таким чином “архів” Володимира Яким’юка є своєрідним фотолітописом подій і його формували, очевидно, централізованим порядком. Фотографи, які мали право знімати вояків УПА та членів збройного підпілля ОУН, очевидно, були зобов’язані здавати в референтуру пропаганди якусь частину світлин (а можливо також і плівки-негативи) для їх збереження чи використання. З позиції сьогодення можемо впевнено твердити, що з вимогою забезпечення конспірації стосовно отриманих фотодокументів друг “Аскольд” справився навіть ретельніше, ніж можна було би передбачати. Адже коли він був заарештований (а для МҐБ не було секретом, до якої структури належав), то найперше, що від нього вимагали на слідстві, були, без сумніву, архіви підпілля. Він їх не видав. Але це морально-етична сторона питання, а тут ми намагаємося говорити про механізми формування збірки повстанських світлин. Як видно з масиву опублікованого, переважна більшість відбитків зроблена контактним способом, очевидно в польових умовах і передавалася в референтуру пропаганди з найвіддаленіших закутків терену. Це тривало не один рік, а впродовж усього часу функціонування організованого підпілля. У розмові з Юрієм Паєвським на тему повстанських світлин Володимир Яким’юк натякав, що деякі з них виготовляла довірена особа (фотограф), яка працювала у фотоательє в Кутах. Вважаємо таке за цілком можливе. Зокрема сюжет № 10 у збірці друга “Аскольда” є у трьох варіантах: два відбитки зроблено контактним способом на німецькому, а третій – методом проекції з 35-мм плівки на (за всіма даними) радянському фотопапері. Звичайно, такий знімок можна було виготовити і вдома, але враховуючи те, що до другої половини 50-х років жодне село на Гуцульщині не було електрифіковане, зробити це було далеко непросто. Крім того кожен сільський фотограф-любитель перебував під “прицілом” МҐБ, отож навряд чи ризикнув би взяти на опрацювання повстанський матеріал. Показовим у цьому плані є випадок з яворівським фотографом Петром Мицканюком, який придбав німецький апарат “Compur” ще в 30-х роках (при Польщі) і знімав багато різноманітних сюжетів. В 1947-му його викликав оперуповноважений Галій, звелівши при цьому принести фотоапарат. Відчуваючи недобре, Петро взяв зі собою запасну, вже припсовану модель. Як звичайно, опер запропонував бути “стукачем” у справі боротьби з підпіллям, але П.Мицканюк відмовився, посилаючись на загрозу для родини (в той час у нього було двоє неповнолітніх дітей). Тоді Галій “зайшов” з іншої сторони. Мовляв, оскільки у Петра є апарат, то повстанці обов’язково приходять до нього фотографуватися, отож хай він віддасть “органам” світлини такого змісту. Петро, звичайно, став заперечувати, оскільки був певний, що жодних доказів у “опера” немає. Тоді розлючений емгебист схопив фотоапарат і розтрощив його до підлоги зі словами “раз не хочешь нам помочь, то вот тебе!..”. Це не був якийсь екстраординарний випадок. Фотограф Михайло Гарух зі Львова за виготовлення світлин для повстанців відбув 10 повних років таборів, отож передача у сторонні руки підпільних негативів для виготовлення світлин таїла небезпеку як для підпілля, так і для того, хто такий матеріал взяв “у роботу”. Однак можлива участь офіційних фотографів у формуванні збірок, на зразок “Аскольдової”, безумовно мала ще й інший аспект. Нашим сучасникам вже доволі важко уявити, що таке суцільний дефіцит. Але у повоєнні роки той преславутий дефіцит був не винятком, а правилом, і стосувався абсолютно всього. Бракувало хліба і до хліба, майже неможливо було придбати цукор, цвяхи, сапу, лопату, відро, гас (нафту), а вже про фотоматеріали (папір, плівку і хімреактиви для їх обробки) й казати нема чого. Ці речі інколи бували в продажу хіба що в райцентрах, і якби їх купувала випадкова особа, це відразу викликало б підозріння. Отож нема найменшого сумніву, що лише професійні, легальні фотографи, постачали підпілля необхідними фотоматеріалами, ризикуючи при цьому потрапити в розряд “бандпособніков”, але як істинні патріоти свідомо йшли на ризик. За це їм поклін і шана. У листі до Юрія Паєвського, датованому 12.02.2000 р. Володимир Яким’юк, відповідаючи на питання про те, хто, коли і чим фотографував у підпіллі написав: “…А от щодо фотоапарата, то їх у нас було кілька. Хімікати для виготовлення проявителя чи закріпителя, цією справою занимався Перебийніс…” Очевидно Назарій Данилюк-“Перебийніс” мав довірених осіб, які й забезпечували підпілля всім необхідним для фотосправи, а в окремих випадках, мабуть, виготовляли світлини на замовлення повстанців. Окрім згаданого сюжету № 10, можна з великою вірогідністю припускати, що й світлини №№ 35, 51, 63, 64, 67 та 79 виготовлені у спеціалізованій майстерні. Звертає на себе увагу той факт, що майже на усіх цих сюжетах (окрім № 10 і 79) зафіксовано по одній особі, і на жодному – більшої чи меншої групи. Таким чином, якщо б така світлина, коли вона виготовлялася поза межами підпілля, і потрапила до рук “органів”, при цьому розконспіровувалася лише одна особа. Цікаво також, що у випадку номерів 35, 63, 64 та 67 відсутній будь-який фон, тобто абсолютно неможливо встановити, де і за яких обставин зроблено даний знімок. “Салонне фото” – скаже вам будь-який професіонал, і лише відбитки пальців (якщо вони там були!) могли би навести на слід фотографа. Ми вже торкалися у попередніх розділах питання того, яку ж фототехніку використовували повстанці для фіксації сюжетів, зібраних у “архіві” друга “Аскольда”, але зупинимося на цьому важливому питанні ще раз. Найбільш популярним у підпіллі був фотоапарат на формат кадра 60х90 мм, оскільки з такого негатива можна було виготовляти найпростішим контактним способом світлини аналогічного розміру, на яких навіть неозброєним оком добре видно всі деталі. Саме таких світлин і найбільше у друкованій тут добірці – 50 з 80-ти оригінальних (недубльованих) сюжетів. Крім того світлини-обрізи (їх є 11), мабуть, також викроєні з відбитків 60х90 мм, отож загальна кількість сягає 61, або понад 66% всього масиву. Імовірними авторами багатьох з них є, мабуть, Назарій Данилюк-“Перебийніс” та Дмитро Білінчук-“Хмара”. На світлинах № 4, а особливо № 5 в останнього добре видно футляр (кобуру) від фотоапарата на широкоформатну (60-мм) плівку. Недоліком цього типу апаратів був відносно малий “ресурс” фотографування: на одній плівці, закладеній в фотоапарат, можна було зафіксувати всього 8 сюжетів. Найпоширенішими моделями такого зразка були різні варіанти “Zeiss-Ikon” німецького виробництва, або “Москва” радянського. Ними й послуговувалися фотографи УПА, що “працювали” на Гуцульщині. Фотоапарати на перфоровану 35-мм плівку (такі пристрої поширені дотепер) за цим параметром були майже вп’ятеро об’ємніші (за стандартом дають 36 кадрів; досвідчені фотографи знімають 38-39, а дехто і всі 40 сюжетів), однак ці негативи малопридатні для виготовлення знімків контактним способом. У збірці “Аскольда”, як вже читачі знають, є значний масив (22 світлини, 19 недубльованих сюжетів, 23% загальної кількості) саме таких фотографій. За всіма ознаками, у терені підпілля на Гуцульщині був якийсь один такий фотоапарат (ці моделі називають малоформатними), що використовувався в 1944-46 роках (найімовірніше трофейна німецька “Leika”, або радянський “ФЭД”). Мабуть, знімаючи на вузьку плівку, повстанці, очевидно, сподівалися на виготовлення знімків довіреними особами в ательє, або архівували негативи, щоб зробити це згодом, вже у незалежній державі. Ми твердо віримо, що колись-таки будуть віднайдені рулончики таких негативів, і якщо час не зруйнував тендітного фотошару, на нас чекають неймовірні сюжети і дуже багато невідомого та цікавого. Підставою для оптимізму є те, що аналогічні маленькі світлини, виготовлені контактним способом з перфорованої 35-мм плівки, є у численних приватних колекціях, зокрема Петра Арсенича (м.Івано-Франківськ), Григорія Дем’яна (м.Львів), в архіві Літопису УПА та багатьох інших місцях. В одному з томів цього видання (№ 38), присвяченого повстанським бункрам і криївкам, описано випадок, коли схрон був електрифікований вітрогенератором, отож ми не здивуємося, коли в майбутньому виявиться, що десь функціонувала підпільна фотолабораторія УПА, причому не в місті чи селі, а саме в лісових нетрях або інших безлюдних місцях. Була ж у повстанців своя радіостанція! Дуже шкода, що люди, яким Володимир Яким’юк свого часу передав деякі зі збережених ним повстанських світлин, не виявили зацікавлення в документалізації технічних аспектів фотографування в підпіллі, не кажучи вже про необхідність ретельної фіксації інформації стосовно забражених на фотографіях, їхньої долі і т.д. Ми свідомі того, що наша спроба реконструкції подій і техніки фотографування, як і механізмів формування цієї унікальної збірки в багатьох аспектах є своєрідним “художнім домислом”, тому будемо безмежно вдячні всім тим, хто надасть будь-яку інформацію про все, що стосується повстанської світлини. Можливо живе у Кутах чи деінде фотограф, який виконував певні замовлення для підпілля – виготовляв світлини чи передавав “у ліс” фотопапір, плівку чи реактиви – зголосіться, ми Вас любимо! А якщо є у когось апарат, яким фотографували повстанців, пам’ятайте, що це – дуже цінний музейний експонат – дайте про це знати! (Ще раз нагадуємо контактні адресу і телефон: Гуменюк Василь, до запитання, Львів-70, 79070;).