Блоґи

Невідома біографія, або записка з 44-го

Коли я працював над встановленням осіб повстанців з Яворівського архіву, то отримав листа від п. Софії Лехицької (с. Микуличин Надвірнянського р-ну). Йшлося в ньому, що на світлині № 14, можливо, зафіксований її брат. У підсумку з'ясувалась хибність такого припущення (там сфотографовано Онуфрія Білінчука, рідного брата сотенного "Хмари"Білінчук Дмитро), але витяги з листа п. Софії вартує прочитати всім. Отож, їй слово.

Доля повстанця "Базя"

На світлині №42 поруч з уславленим командиром ТВ-21 "Хмарою" стоїть симпатичний юнак в однострою. Було декілька варіантів його ідентифікації, розповідалися дуже різні долі... Його називали "Остапом", "Галайдою", "Верховинцем", дехто стверджував, що це Когуч Василь. Якби розповісти тут всі варіанти, читачі могли б зрозуміти, як нелегко вести пошук істини конспіративними стежками історії УПА. Але істина завжди одна, і в даному випадку її відтворила в березні 2002 р. п. Марія Антонюк (с. Камінне Надвірнянсько-го р-ну Івано-Франківської обл.), рідна тітка (сестра матері) повстанця Кузіва Василя , який походив з цього ж села.
Василь народився 7 жовтня 1927 р. в родині Івана та Євдокії і вступив в УПА у віці 16 років. Із 1943 р. до січня 1946 р. перебував у Чорному лісі, де командував славної пам'яті полковник "Різун". Але як земляк Мельника Петра-"Хмари" з перших місяців служив в охороні командира куреня "Дзвони". У Чорному лісі нарекли Василя "Галайдою", а коли "Хмара" перейшов командувати ТВ-21, там теж був "Галайда" Мельничук Іван,— знаменитий командир чоти, який походив з Волині і перейшов до УПА від партизан Сидора Ковпака. Тому командир ТВ змінив псевдонім свого охоронця на "Базь" (так Василя в дитинстві кликали батьки).

Побратими зі села Яворова

Було б дивно, якби серед масиву фотографій, що збереглися в гуцульській землі с. Яворів не було тих, хто народився, виріс та вступив тут до УПА. І вони є: "Вільха" Столащук Петро (№ 8), "Шагай" Столащук Василь(№ 13), "Лужок" Столащук Федір (№ 31), "Черемха" Шкрібляк Василь(№ 37)... Всі загинули за волю України. Цікава за своєю композицією світлина №62: двоє в кашкетах позують перед фотоапаратом, а третій виглядає з-за дерева. Він невідомий, а ось правий (з далекоглядом на грудях) — то "Шагай", Василь Столащук. Лівий (з гуцульським інкрустованим ножем на ремені) — Копчук Василь, син Никифора. На присілку Плоский, недалеко від місця віднайдення архіву, живе його старенька незряча мати Марія. Як нелегко писати ці рядки!

Сага про родину Білінчуків

Містечко Жаб"є Станіславської області (нині Верховина Івано-Франківської )має багато присілків. Ільці- один з них. Жила там родина Дмитра та Євдокії Білінчуків. Була помірно заможною: мали пару коней, кілька корів, трохи землі. А ще — п'ятеро дітей: одну дочку і четверо синів. . За мірками більшовиків, Білінчуки були куркулями, тому в травні 1941-го їх всіх виселили в Красноярський край. Майно конфіскували. Були б забрали й хату, але завадила війна, яка розпочалася через місяць. Врятувався тільки старший син Дмитро (1919 р. н.), бо на момент депортації його не було в хаті. Переховувався в лісах. Коли прийшли німці, хотів було вийти з підпілля, але переконався: ці нічим не кращі за москалів. Налагодив стосунки з ОУН і "зник" з поля зору односельчан.

Повстанського фотографа звали "Липкевич"

На світлині № 188 з Яворівського архіву УПА першим зліва у другому ряді з апаратом на колінах сидить повстанський фотограф. Зрозуміло, що в цей момент фотографував хтось інший, але факт є фактом — Гаргат Іван, син Онуфрія, перебуваючи в лавах УПА, ніколи не розлучався з фотоапаратом.
...Він народився первістком 1923 р. у згодом багатодітній родині (с. Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) і виростав у загалом небагатій сім'ї. Сестри Марія і Марта, брати Василь, Михайло, Микола і Федір живуть донині, розкидані долею по світах...

Останній бій "Непорадного"

Кромішньої ночі у вікно п. Емілії хтось нагло постукав. Господиня здригнулась і веліла дітям лізти на піч. Недавно її чоловіка заарештували за підозрою в співпраці з підпіллям, отож нічний візит не віщував нічого доброго. Коли діти збилися в купку і накрились за комином ліжником, неохоче відчинила двері. У хату ввійшов юнак в однострою, промоклий до нитки. Насамперед почав витирати свій "дехтяр" (так повстанці називали російський ручний кулемет Дехтярьова ДП-27). Обличчям прибулого текли чи то сльози, чи дощівка, але очі його не плакали — вони горіли несамовитим вогнем, і від того погляду ставало незатишно і лячно.

"Я впізнав Галину Кузьменко!"

На фотографіях з архіву УПА я впізнав Галину Кузьменко — свою однокласницю. Коли в газеті "Шлях перемоги" побачив світлину № 35, то не повірив своїм очам: на ній вона у військовому вбранні. Сумнівів не було жодних. Я кинувся розшукувати адресу своєї знайомої, аби написати листа, але десь її загубив. Добре пам'ятав, як зайти в її однокімнатну квартирку в Києві поблизу станції метро "Чернігівська", та ось назви вулиці і номера будинку пригадати не міг. Нарешті влітку 2000 р. приїхав до столиці, підійшов до знайомих дверей... Але було запізно: Галина Кузьменко померла в червні того року, забравши з собою таємницю повстанських світлин. Тому я розповім, про що довідався від неї далекого вже 1992-го в цій скромній кімнатці золотоверхого Києва, а також те, що добре знаю сам.